П’ять днів до Нового Року.

В сім’ї Гаврилових трапилось диво. Петро, син Миколи і Тетяни, загадав бажання на День Народження. Варто сказати, що День Народження у Петра за десять днів до Нового Року. Бажання було не просте, але і не дуже серйозним – він забажав, щоб батько відчув себе у його «шкурі». Як для дитини восьми років, це бажання достатню серйозне, але якимось чином навіть таке бажання може здійснитись. І воно здійснилось. Наступного ж дня Петро і його батько Микола, якому тридцять п’ять років, помінялись тілами.

Перший день видався суцільним жахіттям. Вони довго бігали, роздивлялись один одного і намагались збагнути як це трапилось. Більше за всіх дивувалась Тетяна. Ці жарти вона вважала недоречними і постійно дорікала і Миколі, і Петру за те, що вони погано жартують. І нехай це Новий Рік, але треба мати міру.

Так вже в їх сім’ї повелось, що ялинку вони наряджають за п’ять днів до Нового Року. І сьогодні настав цей цень. Петро дуже любив наряджати ялинку. Це була його улюбленна справа і як би він не намагався вмовити батька протягом усіх років наряджати ялинку разом з ним, той ніколи не погоджувався. Навіть Тетяна не могла збагнути чому так. Микола завжди відмовчувався.

Настав ранок. Ялинку ще день тому принесли і поставили в хаті, але домовились, що наряджати будуть саме ранком.

Петро, в тілі свого батька, вийшов зі своєї кімнати. Зупинився. Ялинка була дивовижна.

Микола, в тілі свого сина, вийшов зі своєї кімнати. Зупинився. Знову ця ялинка.

Хлопці уважно подивились один на одного. Петро як ніколи посміхався. Бо цей день настав. Микола був сумніше хмари.

В цей час з кімнати вийшла Тетяна. Її здивував вигляд хлопців.

Тетяна: Петро, ти чого так радієш? Ти ж ялинку ніколи не любив наряджати. А зараз у тебе така посмішка, ніби все життя тільки про це і мріяв. А ти, Микола, чого такий сумний? Ти ж завжди любив її наряджати. Дивуюсь вам. Наче вас обох підмінили. Давайте вже, наряджайте її. Микола, діставай іграшки.

Микола пішов відкривати шафу і діставати іграшки.

Тетяна було збиралась йти, але звернула увагу, що її син Петро сам поліз в шафу за іграшками.

Тетяна: Петро, куди ти лізиш? Ти ж не дістанеш. І я не тобі казала. Микола, чого стоїш? Допоможи йому.

Петро збагнув, коли мати на нього подивилась, що це він Микола, і поспішив виконати наказ матері.

Петро: Добре.

Петро підійшов до шафи і почав діставати з верхньої полиці іграшки, передаючи їх Миколі.

Микола: Ми палимося. Не забувай, що ти – це я, а я – це ти!

Петро: Добре, тато!

Микола: Який я тобі тато?! Геть здурів? Зараз мамка твоя збагне, що ми навіжені, і здасть нас в дурку. Тому думай перед тим, як казати.

Петро: Добре, тато!

Микола: Та я тобі…

Петро(серйозним голосом): Так, Микола, ану не гирчи на батька. Батько сам знає, що робити.

Микола(пошепки): Так-то краще. (вголос) Добре, тато!

Микола і Петро подіставали усі іграшки з шафи і розклали їх біля ялинки. Настав довгоочікуваний час – наряджати ялинку.

Петро з посмішкою на обличчі подивився на Миколу.

Микола: Ну що ти на мене дивишся? Давай! Наряджай!

Петро з радістю почав наряджати ялинку. Він вже навіть позабув про те, що вони з батьком обмінялись тілами, адже в цій ситуації був великий плюс. Вперше в житті він зможе повісити зірочку на саму верхівку ялинки. Адже завжди тато робив це сам, а цього року – все навпаки.

Микола схрестив руки на грудях і уважно думав.

Микола: Повтори мені ще раз як це сталося?

Петро: Добре! На День Народження я забажав, щоб ти відчув, як це бути мною. Потім я дунув на свічки і все. На ранок ми обмінялись.

Микола: І все?! Але ж так не буває! Не буває. Ми живемо в 21-сторіччі. Це на казка! У тебе не має лампи Алладіна і …

Петро(перебиває): Люблю цей мультик!

Микола: Що?

Петро: Про Алладіна! Люблю цей мультик. Там смішний папуга.

Микола: Вішай іграшки і не заважай думати.

Петро: Добре, тато!

Микола на нього сердито подивився.

Петро: Вибач, тато…тобто Петро!

Микола: До речі, що там у тебе під подушкою?

Петро: То моя щаслива монета. Вона відганяє привидів і допомагає бачити гарні сни.

Микола: Не маячня. Коли її не було, до мене кожного дня приходили привиди і я плакав. А ти мені не вірив.

Петро: Бо привидів не існує.

Микола: Існують. Якби їх не існувало, я б кожної ночі не плакав би від страху.

Петро потупив очі.

В кімнату зайшла Тетяна. Її здивувало, що вперше в житіі вона побачила, як її чоловік наряджає ялинку. При цьому ще і посміхається.

Тетяна: Микола, щось трапилось.

Петро різко зупинився. Вони переглянулись з батьком.

Петро: Ні.

Тетяна: Ти наряджаєш ялинку? Ти ж ненавидиш її наряджати?! Петро, а ти чого не наряджаєш? Це ж твоя улюблена справа.

Микола: Я наряджаю. Мамо, ти просто зайшла в незручний момент. Я показував татові де має висіти найкраща іграшка.

Тетяна(ясно): Якісь дива тут відбуваються.

Тетяна пішла до себе в кімнату.

Петро продовжує наряджати ялинку.

Петро: Тато, а скажи мені, що робити з бородою?

Микола: Голити! Що ж ще?!

Петро: Я пробував вчора, як ти і казав. Але я декілька раз порізався і мені було дуже боляче.

Микола: Треба обережніше. Нічого. З часом навчишся.

Петро: Але я не хочу, щоб було боляче.

Микола: Повір мені, це не єдине від чого буває боляче.

Петро: Я знаю. Ти як водив мене до зубного, то мені теж було боляче. Ти відмовився, щоб мені робили укол, а без нього дуже болить.

Микола: Я вже зрозумів. Твоя мати мене вчора вже до нього відвела. Знов. І знов без уколу. (сумно) Дійсно боляче.

Петро: От бачиш. А ти казав, що боліти не буде.

Микола(сумно): Так, казав.

Петро: Тобі варто теж приєднатись до мене. Бо якщо мама зайде і побачить, що ти не робиш свою улюблену справу, вона знову щось запідозрить.

Микола: Я не навиджу наряджати ялинку.

Петро: Я пам’ятаю! Але ж ти зараз у моєму тілі…а я обожнюю це робити.

Микола вагається.

Микола: Добре! Переконав!

Микола приєднується до Петра і також наряджає ялинку. Наряджаючи ялинку, Микола відчув, що насправді це дуже цікаво. Він ніколи цього не робив, адже в дитинстві мама забороняла ялинки в домі. Казала, що це тільки бруднить оселю, а ціни від того ніякої.

Нарешті хлопці дійшли до останнього – зірочки.

Петро: Тато, можна я повішу зірочку?

Микола: Вішай! Я все одно не дістану. Ти хіба не бачиш? Я малий. Не дістаю.

Петро: Клас! Дякую. Я все життя мріяв повісити зірочку.

Микола: Так чого ж не вішав.

Петро: Ти ніколи не давав мені цього зробити.

Микола: А чого ти сам не міг цього зробити?

Петро: Ти сам щойно сказав – я малий!

Микола: А! Точно!

Петро взяв зірку в руки і захопленням подивився на неї.

Петро: Тато, а давай разом її повісимо?

Микола: Разом? Навіщо.

Петро: Ми ніколи не вішали її разом. Будь ласка.

Микола вігається. Він ніколи нічого подібного разом з сином не робив.

Микола: Ну добре. Давай. Тільки як я дістану до верхівки?

Петро: А я тебе підсаджу. Добре?

Микола: Добре.

Петро взяв на руки Миколу і разом вони повішали зірочку на саму верхівку ялинки.

Поки вони це робили, в кімнату увійшла Тетяна. Її дуже здивувало побачене і водночас захопило.

Тетяна: Ба! Що я бачу! Микола! Ти дозволив Петру повішати зірку?!

Петро: Так. Ми повішали її разом.

Микола: Цей Новий Рік буде особливий. Я відчуваю!

Тетяна підійшла до Петра і Миколи і обняла їх. Нарешті сім’я не сварилась, наряджаючи ялинку, а разом це робила. Як одна щаслива сім’я.

В Новорічну ніч Петро загадав зворотнє бажання – щоб вони з батьком повернулись на свої місця. І це сталося.

Новий рік дійсно видався інакшим, ніж усі інші. Микола зрозумів біль, який був у його сина. Микола перестав відноситись до Петра так, як до нього відносились в дитинстві. А Петро зрозумів, що проблеми батька не просто слова, а біль за нього і піклування за всю родину.

Іноді ми боїмося мріяти, але коли мріємо, завжди є шанс, що ці мрії збудуться! Тож не бійтесь мріяти!